Скляне серце (2025)

Акане не уявляла ранку без стуку паличок, але напередодні дебютного концерту її викреслили з групи — ніби стерли ноту з партитури. Роки репетицій, мрії про сцену, сльози в роздягальні — все розтануло за один вечір. Коли відчай вже стискав горло, з'явився Наокі. Він не питав, чому її кинули, а просто простягнув палички: «Збирай барабан. У нас старт через тиждень». Його впевненість дзвеніла голосніше за будь-який метроном. Незабаром їхній проект злетів: зали гуділи, ночі тонули в акордах, а старі образи здавалися тінню під прожекторами.
Але слава, як спалах феєрверку, залишає після себе дим. З першими інтерв'ю почалися косі погляди, шепотіння за спиною. Хтось копався в минулому Акане, витягуючи на світло те, про що вона мовчала роками. Наокі все ще вірив, що ритм їх згуртує, але одного разу перед виходом на сцену гітарист кинув їй: «Ти тут тільки тому, що він сліпий». Тепер кожен удар у барабан відгукувався болем у скронях. Публіку підкорити легко. А ось зберегти тих, хто йде поруч, коли звуки згасають, — ось де справжня битва. Іноді доводиться вирішувати: продовжувати грати чи нарешті почути себе.